У тобі було дещо іншого. Незбавного. Незбагненного.
Слова проступали в тобі повсяк час нічного і денного.
Ми знали, що осінь горітиме, та йшли безумовно до неї.
Ми чули, як мова закінчилась, і никнуть холодні постелі.

Що вгрузли в болото цвинтарне, трояндами впавши отут,
Що вгризли до крові трункової - а горлом пішла уже ртуть.
З планет усіх вибрали першу, гарячу, швидку і сонцеву.
Та холод, що цілить, вже сипле нас снігом своїм свинцевим.