коли ключиці встромити глибше, у серце
а серце ж м"яке і приймає беззвучно
пальців не стачає на мажорну терцію
я затихаю й мінорю - негучно.

коли променеві в руках не вниз а вгору
то може радію а може війною
іду на місяць - зсуваю штори
стою так ще. гострою, зверху - прямою.

а коли ти дивишся й я мовчу тобою
коли ночі залишилось на два ковтка
вже нема ні ключиць ні рук. і зовсім - спокóю.
є ранок і в ньому - річки молока.

стане гірше. і потім.
до моменту, поки не заснеш.

танцюй собою і речами
займай території і одразу ж падай
провалюйся в небо
як яблука
налиті яблунями

падай, розкидай собою довкола!
зараз станеш - стануть тобою.

коли у тобі стільки землі
що пахнеш квітами й проростаєш травами
коли із тебе роблять чаї
запашні і паруючі чарами

я знаю, що земля горить.

коли у тобі стільки світла
що хвилюєш веселкою вії
і скрапуєш з моїй очей
на палець накручуєш мрії
витримкою ночей

я знаю, що ще трохи - й мить.

але коли ти
ось так
просто
дихаєш -

я не знаю, хто я.

(рефлексійно на Г. Чубая)

Коли ти стаєш на коліна
отут біля мене поруч
і збираєш в траві суниці,
я знаю,
що ти земна.

Коли ти стаєш на обрії
і береш у долоні сонце,
я знаю, 
що ти небесна.

А коли ти стаєш ген там серед поля 
по пояс у синіх травах,
а руками пірнаєш у небо, 
пропахла зорями і ромашками,
пропахла ромашками й хорями, - 
от тоді я уже не знаю,
яка ти...

втомлений
втомлений вечір лягає мені
простягається тишком колінами
заплющує очі
думає -
однаково краще
з заплющеними
краще так - не блукаючи стінами
втомлений вечір стікає
знемогою
кровна ніч обливається втомою
там,
за запоною,
ховає й мене - з"явлену
й протиставлену "не"
бо знов кровоточать (усно) -
амінь
тремтять, як твої променисті вії
бо
поки дихає божа тінь -
у морі танцюють (колами) змії
губостискання плечестинання
лиш би побільше на ня
лем сповідання губокохання
все що звучить "неспання"

люба згубо
сьогодні (й одвіку?) -
твоя
здавлено згірчено зболено зморено -
скрапують тихо слова

зречення. з кожним реченням. від здорового.
кров застигла. стигла твоїм докором. мороком.
не чекати вірності від молока світанкового.
утече вслід за глуздом, твоїм дотиком.

тихо тремтить в ритм останнього листя на деревах.
безмовність твоїх-моїх риб говорить зісподу до неба
зовсім трохи залишилось до останнього сходу,
та навік залишимось тут й не помремо ніколи.

дивіться у африці чорні лиця
вишиті очі рибаком на криці
бачите там пасажиру не спиться
летять спідниці на Тій зупинці

і безліч таких що не корені - справжні грибниці
тримаються кольором поглядом рухом
їх світ обіймає руками й гробницями
мене ж не існує. ні слухом ні духом.

ну. не посадили в землю не полили водою
не задали чітких орієнтирів
прилетів преподобний забрав із собою
відсутність - безсутність. собою закриє.

прісне повітря потрапило в легені -
роз'ятрились, закровили у думки.
руки стерпли. надірвалися кишені.
нагла сіль посипалася й -  ти.

тепер вдихати обережно й тихо,
заплющивши очі, щоб не пекли.
впасти на землю, прикласти вухо
і руки - шукати на дотик, аби віднайти.

нарешті зимно нарешті
груди боляче проколені
морозяним вістрям
коли біжиш
коли біжиш швидше снігу
горло вгору повітрям
усередину кігтями холоду
жаром набігу
нарешті повставали
голки мурахи люди
ось вже землю видно
згруповуєшся і ось ось вже всюди
ця земля до крові рідна
до згуби розмаїта
до болю відкрита
пекучий мороз листопада
окріп обійми о боже
як же стояти не падати
як же обійняти боже як же

тьмяна кімната обросла м'ятою
ніч знімає м'яті речі
оголяє кути і ти – розібезп'ятою
обмуровуєш стіни  для втечі
висушуєш дороги до сказу
витоптуєш море образи
обіцяй, що всюди крім неба щоразу
шукатимеш дороговкази.
oбіцяй ступати по склу лише взутою
вогнем лопотати тоді коли ніч
щоразу як руки замастиш мазутою
згадати про мене, хоча б мимохідь.

фіалковий мигдаль у волоссі
снить мені гори
і досі
прокидаюсь од крику вогню
та неба -
безголосся нашому дню

я б захотіла солодкого.
іти уперед і вгору.
захотіла б я синьоокого —
сплітатись полями і морем.

я б захотіла назовсім
змінитись чи то змінити,
захотіла б піти у осінь —

якби уміла хотіти.

я люблю тебе. більше ніж марію. більше ніж анна.
менше ріж, більше ніж
я люблю тебе. як придорожні вітри. як рана
ятриться, як яром котитись, не торкатись землі
жодного разу, хіба мимохідь
хіба ти - долонею по чолі. човнем у морі. хіба ти.
я люблю тебе, до кінців хвиль. дооо - без відповіді.
до початку листів. без хліба. без води.
від початку до початку. від кінця до неба.
бачиш як. як. кінцево. наповнено.

бо ти ж не вміщаєшся в словах
бо словами щипаєш
емануєш, вкрапляєш, дощиш
бо слова - відцвівша кульбабка
твоїх риб
що мов зерня в нас
породжують нових (риб)
і пливуть - углиб

та ж бо не вміщаєшся ти у словах
тебе вмістить хіба лиш небесний дим
уроборос в океану твого очах
позакручував райдуги диво-рим

бо словами окропиш землю
і земля віддячить теплом
бо слова - твої милі діти -
твоя плоть, зап'ю молоком.

зрозумійте неправильно
якщо йти
то раз і назавжди
без сумнівів стогнань вагань
перегортати - виривати?
лиш корінь лишається там.

тож вирубайте твердою рукою
викорчовуйте глибше ніж страх
і йдіть за вітром чи проти - з собою
ви вірні собі.
а болі - залиште в листах.

сонно-сірий дощ спозаранку
мляво спинається по головах
запнувся, завмер наостанку
неначе спіткнувся в словах

незграбні дощі зими, як люди,
котрі, забувши свої пісні
роздирають німотні груди
стікають безбарвним, прісним

а загалом, ти цікавий випадок в моєму житті.
випадково завжди приходиш. випадково - ідеш.
хочу читати на ніч тебе своїм дітям.
і забувати колір очей твої - дивуватись щоразу без меж.

зовсім чорним стане наше світло.
чорницями підперезані стіни.
розтопимо у мед це літо
де руки не втримують біле.
розхристані дерева криком
заповнюють вщерть той простір
де вчора пампухи під деком
й твоя незастелена постіль.

розпростертою дорогою на ніч
ти зі мною завжди відверта
лиш коли зовсім віч-на-віч
знаєм що відстань то смерть та
не витоптати її не стерти
не зв"язати обох кінців
лиш коли дозволять померти
жодні "не" не ввійдуть домів

насипаю чорниці на сир.
як сиплеться ніч на день.
на зірки загадую сни -
висипаються стрімко з кишень.
сиплемо,
сплітаємо,
спимо.
спинами стулившись,
не спиняємо снів.
а на ранок вмившись,
продовжуємо спів.

знаєш, думаю про тебе в множині
тебе багато так в моєму світі
тебе багато так в тобі в мені
однині не існуєш в однині
І.СНУ.ЄТЕ.
снуєте сни. моїй зимі й мені.

спопеляться весною
зірвуться птахами
закричать як востаннє
мідні болі голови
поцілують вустами
заіскряться богами
затріпочуть крилами
ті палкі молитви
молитви до Сонця
до по-літньому нахабне
молитви до Вічності
схованої у роялі
молитви до Вітру
що розвіє всі печалі
розпуки палітру
і ті сумніви незграбні

печаль утоплено
хвилі понесли
на спомин
до інших берегів
твій вибір
зроблено
не тримай у собі жаль, неспокій
уже минулих
днів
вітер украв
твої крики
сонце залишило
лиш сіль
язики білі
вже з'їли
твій наглий
кислотний
біль

холод посипався на плечі
граціозно, лиш пучками пальців
зіграв свій етюд до грудей
розбудив мурах, що завжди готові до втечі
і охочі до танців
в екзотичних місцях чутливих людей

у безмежній медовій
рутині мізків
нерухомо грудневі
часу стіжки
потонуть
загуснуть секунди в долонях
хвилини зійдуть на поклон
приємне до біса безсоння
забуло уже про полон
на стомлені вічно повіки
на шалено пульсуючі скроні
знайшлися нові суперліки
твої холодні долоні

tu prends ma main
dans ta main
et tu la manges
tu crains
le sang soudain
comme le vin
et tu le bois
enfin

морозом заплетені в дреди дахи
бородато-волохаті автівки
та сонце співом весняним стрічають птахи
і ти - готовий до початку мандрівки

наше фіалкове

не сліпи мене фарами дальнього бачення

зліпи з мене небо, і завжди люби за призначенням.
перед світанком постав чайник на вогонь
дай відчути на скронях світло своїх долонь

     ти зі світла я із води. лови мене за руку й за собою веди
    ми - веселкою в небо ми- до нашої свободи
     ти із вітру я із води. лови мене за руку й за собою веди
     до свої снів тихо вночі мене забери

а під моїм хребтом вночі танцюють комети
хтось малює їх завчасно під трафарети
і в твоїй голові на вечерю світанки( або сніданки)
ми звичайні нелюди середньої ланки

терпко, приторно під пальцями, під язиком
де захований мед заллєм молоком
лепіт твоїх у вухах щоранку, трепіт моїх щоночі
гайда стопити в небо, заплющивши очі

на кухні пахне динею.
долоні - чорницями.
я давно вже мала б померти.

а знаєш, я далі піду босяком.
навбосячки?
босячкінням.
корінням у земЛю. гілками до неБа. листям до сонцЯ.
очі утопЛю. бо вже ж бо не треБа. комусь мо й знайдутьсЯ.

любая, милая. з тобою слова втрачають значення. (наче вони колись його мали)
усе.

мандарини до втрати зубної емалі
світлини до втрати чуття кольору
все. досить тікати щоразу чимдалі
сьогодні я тут допоки не вигорю

ох ніченько.. посидиш зі мною трішки?
будем їсти яблука й лускати горішки,
надягнемо валянки на наші мерзлі ніжки,
утопим погляд у мерехливих тінях свічки..
знаєш, нічко, сьогодні ти мій рятунок й моє серце.
хто ж навчив заплітати ті думки неслухняні?
право, добродійко, як тобі се вдається?
вдихати спокій, певність, мрії полум'яні..
пасибі тобі, моя каво. сього разу я вип'ю тебе до краю.

опять застанешь мгновение
только взглядом
и вновь наберешься терпения
пока так надо
и будешь прокручивать в памяти
раз за разом
хотя.. все это лишь бессмыслица
но как отрадно

більше ніякої
болі
неправдивої
волі
невипущеної
кулі
несподіваної
дулі
більше ніяких
пліток
непідпалених
цигарок
більше ніколи
не буду
забавлятися
вуду
а ще трохи -
забуду
добре. більш брехати
не буду

розчинитись шоколадом у роті
світлом жевріти ледь тьмяно
на незбагненно привабливій ноті
розтавати збираючи ранок

заповняючи вщерть тобою
спорожнівший бідон з молока
буду пити тебе з кропивою
смакувати процес забуття

від сп"яніння мружити очі
у м"якеньку кутатись ковдру
особисті приватні ночі
й удвох ховатись у нору

загорнути тебе з головою
в трепет весняних вітрів
в шарф що тектиме рікою
сплетений з ніжності слів